Попов хоче в Бельгію, Леднєв — в Іспанію. Чи знають вони як туди потрапити та що їх чекає?

0
890
фото facebook.com/fcdynamoua

Українські спортсмени — не ті люди, хто повинен бути прикладом для когось за межами спортивних майданчиків. Не ті, хто повинен бути опініан лідерами. Не ті, на слова кого потрібно зважати.

Завжди пам’ятаю слова викладачки української літератури в універі, які тоді вибішували не менше, ніж її любов до Винниченка. «Ааа, спортсмени,» — говорила вона, коли ми з Олегом заходили до аудиторії, що означало, мовляв, що з них візьмеш. Вона вже знала оцінку, й вона не залежала від твоїх знань, ненависті/любові до Винниченка чи чого завгодно що ти скажеш. Була образа навіть. Але тепер я її розумію.

І зараз хочеться сказати не про боксерську православну еліту чи чуваків з ютуб каналами для аує-підлітків. Там всьо ясно.

Від звичайних спортсменів не варто очікувати вселенської мудрості, але розсудливість, поміркованість та чіткість в думках має бути. Це взагалі принцип для будь-якої людини, а не лише спортсмена.

Принаймні, нехай це стосується їх сфери діяльності.

Отже, Денис Попов говорить, що він хоче спробувати себе в закордонному клубі. Але спершу досягти чогось в Динамо, а розпочати в Бельгії. В цьому ряді є одна логічна похибка: до Бельгії їдуть можуть поїхати лише ті, хто не заграли в Динамо. Й проблема тут лише в грошах.

Так, вся молодь хоче туди. Бельгія — це, згадуючи старовинне кліше, ярмарка талантів. Середній рівень чемпіонату бельгійської Ліги Про нічим не відрізняється від УПЛ, а Шахтар навіть робить її сильнішою. Динамо разом з Шахтарем робить грошовитішою. І хоча зараз Динамо не той клуб, який може витрачати на рівні 2012, але й заробляти не хоче. Це, щоправда, інша справа. Різниця в тому, що УПЛ на відміну від Бельгії — цвинтар талантів.

І це не спроба принизити, а констатація фактів. Основа життєдіяльності клубів в Бельгії — продаж гравців. При цьому вони можуть боротися за титул, брати участь в Лізі чемпіонів та збирати по 25 тисяч на стадіонах. Але кожен клуб задля свого фінансового благополуччя повинен довіряти молоді, виводити її на новий рівень, а потім продавати.

Тобто, не так як в Україні — ставити молодь, коли не хочеш переплачувати.

Бельгійський чемпіонат має неймовірну репутацію в Європі. Клуби-середняки з топ-5 чемпіонатів могли б закуповуватися лише там. Як Астон Вілла, наприклад.

Чи могли б клуби УПЛ бути такими? Авжеж. Шахтар навіть таким є, хоча він більше схожий на Порту/Бенфіку. Але справа в тому, що власники українських клубів не зацікавлені в тому, щоб заробляти гроші. Їх завдання: дарувати радість й так вже багатим людям. Аналогія з ескортницями/стриптизершами занадто? Але ж в Бельгії футболісти — товар, сировина, хіба це не занадто? Ну, добре, нехай будуть утриманки. Різниця в тому, що утриманки мають благополуччя лише миттєве.

За останні роки в Україні було декілька варіантів бізнес-підходу. Олег Смалійчук правий — він вміє продавати. Минулої зими за його участі були продані Мар’ян Швед (2 млн євро), Василь Кравець (2,5 млн), Орест Лебеденко (0,7 млн), які за рік зіграли у складах своїх команд, відповідно, 1, 6 та 6 матчів. Двоє останніх вже пішли, а перший хтозна чому не пішов. Так, Смалійчук вміє продавати. Чи парити?..

Другий клуб — Зоря с Сергієм Рафаїловим. Але вони не змогли досягти бельгійського рівня, а зупинилися на словацькому якомусь. Тобто, стали стартовим майданчиком для розвитку футболістів, яким після Зорі до топ-чемпіонату потрібно ще робити один крок. Навіть Лунін таким був, не кажучи вже про Бонавентуре, Харатіна чи інших клієнтів Вадима Шаблія.

В ідеалі УПЛ могла б бути Бельгією для африканців/скандинавів чи Португалією для бразильців, тобто наступним кроком в розвитку для гравців зі Східної Європи чи Латинської Америки. Україна не наблизить до Європи, але може бути плацдармом для набуття досвіду. Від цього виграють і клуби, і вболівальники, і рівень чемпіонату.

Але це не той менталітет. Про нього сказав Володимир Лисенко. Ця фраза звела з розуму не одне покоління українських футболістів, тренерів та вболівальників: легіонер повинен бути на три голови вищим за українця. Чому це? Що це за єресь? Є якась логічна причина, окрім того, що вони забирають нашу роботу, бо вони кращі на дві голови чи такі ж як і ми, але стараються більше?

Такі правила будуть існувати тільки при жорсткому ліміті. Але тоді буде чемпіонат Китаю чи Кобін, Шевчук та Кучер в одній команді з Фернандіньо, Вілліаном та Срною.

Слова Попова тут якраз говорять про нерозуміння ситуації та покаже ще один менталітет власників футбольних клубів в Україні. Він вже не потрапить до Бельгії просто через економічні показники. Зараз Попов є гравцем першої команди Динамо, а тому не є активом. Українців Ігор Суркіс відпускає тільки в двох випадків: за вислугу років чи через непотрібність. Попов під жодне визначення не підходить. Можуть його продати хіба за якусь величезну економічно не підтверджену суму, яка просто рандомно виникне в голові власника. 20 млн в мішку з малюнком долара як в мультфільмах.

фото dynamo.kiev.ua

Умовний Брюгге може заплатити такі гроші, але за звичайними розрахунками його через рік-два потрібно буде продати за 50. Ніхто на таке не піде.

І це виходить, що для побудови кар’єри за кордоном краще не заграти в Динамо, аби тебе продали? Роман Яремчук каже, що так. А що каже Віктор Циганков? Зараз ця проблема більше стосується не Попова вже, а Богдана Леднєва. Йому повертатися до Динамо та пробувати заграти після успіхів в Зорі.

Чи буде це Динамо, чи буде Бельгія.

Але при цьому потрібно ще працювати в Бельгії, чіплятися за свій шанс. Окрім Яремчука на видноті ще Малиновський, але не варто забувати Будківського, Болбата, Тотовицького, Лучкевича, Назарину. Вони всі пережили синдром українського футболіста, який має лише один симптом: в будь-якому випадку говори, що тренер мені не довіряє.

Малиновський та Яремчук зачепилися за свої шанси, хоча мали не менші проблеми. Також варто згадати Пластуна та Безуса, у яких інші мотиви, і у яких не все було легко в теперішньому клубі Генті. І вони якраз антиприклад словам Лисенко. Скільки б разів вже сказали, що вони, бісові легіонери, не на три голові вищі за своїх?

Найголовніше, що допоможе кожному українцеві зачепитися за європейський клуб: одне просто розуміння ситуації. Десь 73% населення вважають, що ми там не потрібні, нас там ніхто не чекає, але задля успіхів в Європі потрібен інший світогляд: мені нема куди відступати. Тобто не думати, що як не вийде, то завжди можна повернутися в Маріуполь чи кудись, а думати, що назад шляху немає. І Яремчук, і Малиновський розуміли, що в топ-клубах України їм немає місця, а тому задля побудови успішної кар’єри потрібно працювати на новому місці.

В своєму інтерв’ю Леднєв дякував Скрипнику та Вернидубу, які в нього повірили, а тепер бачить більше шансів, адже попередній тренер Динамо його не бачив в складі. Проте не лише від тренера все залежить.

Змусили задуматися інші слова гравця. Він сказав, що в Європі хотів би грати в Іспанії, тому що вона більше підходить йому за манерою. Хотілося б уточнення, адже Іспанія — це не тільки Барселона та Реал, а сучасна Іспанія це протилежність Барселони та Реала. Там прототипів Атлетико набагато більше, а гра через короткий пас та контроль м’яча — рідкість. А, мабуть, Леднєв саме це мав на увазі. А не те, що він хоче грати за захисний Гетафе, шалено флангову Севілью чи строгу Валенсію. Бетіс чи Реал Сос’єдад? Та ясно що він мав на увазі Реал чи Барселону, ніхто не будує в мріях, що він колись гратиме за Реал Сос’єдад.

І що мають розуміти усі футболісти. І Попов, і Леднєв, і ті, хто грають в Україні, і ті, хто хочуть в Бельгію, тому що там більше свободи, конструктиву та менше біготні. Для гри на найвищому рівні завжди потрібно багато працювати.

Це прийде пізніше. Можливо. Як і мудрість та виваженість. Можливо. Бо деякі приклади лякають.



Понравился материал? Вы можете помочь проекту! Наш сайт существует на пожертвования пользователей и мы принимаем любую помощь от наших читателей.
Помочь проекту