Чужі сорочки або реквієм за поетом

На товариський матч проти збірної Аргентини свіжоспечені чемпіони Південної Америки бразильці вийшли у футболках збірної Уругваю. Та й їхні суперники були одягнені у чужі сорочки, форму клубу Пеньяроль.

Дуже дивно, хоча в ту стародавню епоху, а матч проходив 1 червня 1919 року в Ріо, таке все ж могло трапитися з багатьох причин. Реліктові часи футболу трималися на ентузіазмі. Усього іншого могло забракнути у будь-який момент. Без стабільних грошей про відносно нормальну логістику та чітке планування годі було й мріяти. Як приклад наведу збірну Чилі, котра в той самий день прямувала додому з бразильської континентальної першості. Подорож у підсумку розтягнулася на 40 днів.*

Проте у випадку гри Бразилія-Аргентина справа була не в загубленій амуніції. Той матч офіційно зветься Копа Роберто Чері. Кубок, який ніхто ніколи не виграв, адже матч завершилася нічиєю 3:3, а більше трофей не розігрувався. Сам кубок зберігається у музеї Пеньяролю, прибуток від організації зустрічі передали родині Роберто Чері, воротаря, який вмер після дебюту у збірній.

Футбольна історія Чері дуже коротка, тому й до літературності трагічна. Позафутбольної історії цієї людини зовсім не існує. Про легенду Пеньяроля згадують лише одне — його називали Поет. Від цього пішла легенда про футболіста-поета. То величезна рідкість в усі часи та все ж річ ймовірна. Сумніватися ж у захоплені воротаря віршуванням змушує банальна відсутність жодного рядка його поезій на згадку про такого знакового персонажа в історії футболу Уругваю.
Жоднісенької**.

Навіть якщо хлопець і не був успішним у своєму захопленні то все одно хоча б пару рядків мали залишитися в історії. Їх не має. Тож спочатку критичні дослідники припускали, що мова йшла про людину яка не писала сама, але цікавилася поезією, зналася на ній. Ось це вже більше схоже на правду. Згодом вдалося з’ясувати, що прізвисько Поет пішло від оригінальної звички кіпера тримати себе в тонусі, підбадьорювати. Він постійно щось бубонів собі під носа, часом наспівував, інколи декламував вірші, особливо гучно після власних успішних дій.

На чемпіонат в Ріо (усі матчі пройшли на стадіоні Ларанжейрас) збірна Уругваю їхала безперечним фаворитом. Вона виграла два попередні турніри, а головне, що в розквіті сил перебували усі зірки першого великого покоління Селесте, того що передувало поколінню двох олімпійських золотих медалей і перемоги на чемпіонаті світу 1930-го року. Також вже на повну силу засяяла зірка лише 20-річного Ектора Скароне, якому не було рівних форвардів на континенті аж до 50-х. Вони не могли не виграти той чемпіонат. І все ж не виграли.

У ті часи в Південній Америці банально не було тренерів і майже не буде їх аж до середини 30-х років. Неймовірний капітан Уругваю в усіх найбільших перемогах до Мараканасо Хосе Назацці дуже влучно розповів про стан справ у цій царині. «Ніяких тренерів у нас не було, ми самі вирішували як і що робити, коли, скільки й над чим працювати. Вже у другій половині 20-х ми самі перед серйозними змаганнями двічі на тиждень запрошували тренера з гімнастики, який допомагав зі спеціальними вправами для певних м’язів. З яким ж подивом згодом в інтерв`ю та історичних нарисах я скрізь зустрічаю «імена наших тренерів», ще й постійно різні. Що ж, можете їх так називати та я ж знаю кими вони були насправді» — з ядучою посмішкою говорив великий Назацці. А були усі вони не більш ніж адміністраторами. Тому усі питання складу вирішувала рада лідерів, переважно ветеранів.

Уругвайські літописи стверджують, що саме через це Чері не дебютував раніше за фатальний для себе матч. Досить часто зустрічається думка тих, хто бачив його гру, що Роберто був першим по-справжньому визначним талантом країни серед воротарів. Особливо він запам’ятався сучасникам завжди успішною грою проти вже тоді головного ворога Пеньяроля Насіоналю. Проте в воротах збірної стояв Кайєтано Сапоріті, чий авторитет базувався на величезному досвіді міжнародних ігор (тоді під 50, що було гігантською цифрою), причетності до усього процесу становлення Селесте і її усіх перемог на той час. Отож після того, як в першій грі Копа Амеріка*** 1919 Уругвай обіграв свого головного за класом конкурента Аргентину, вожаки вирішили дати зіграти талановитому голкіперу. Рішення підтримав, може навіть ініціював, Сапоріті.

Невідомо навіть на якій хвилині трапилася біда, тим паче хто з польових став у ворота замість Чері, адже замін ще не існувало. Просто під час атаки чилійців Поет стрімко розігнався і у високому стрибку кулаком вибив м’яч. Гра миттєво розвернулася, чемпіони провели гостру атаку. Лише після неї усі помітили, що Чері не може підвестися, корчиться від болю. Роберто зіграв ризиковано тому, що наслідував свого кумира Леонарда Кросслі. Той став революціонером серед тогочасних воротарів в Південній Америці. До нього це було амплуа жертви: епізодичні виходи за межі воротарського майданчика і пасивна роль під час високих подач. Самого ж голкіпера штовхали і били. Кросслі відмовився від функції того, хто рятує лише завдяки реакції. Він став жорстко вистрибувати коліном вперед за високими м’ячами, діставати кулаком м’яч з ризиком зачепити чиюсь макітру. До речі, ризику для нього самого стало під час цих моментів ще більше, але й воротаря тепер почали побоюватися. Тож Чері зробив усе як і заповідав гуру первісного Пеньяролю.

В лікарні Чері діагностували пахову грижу, котра потребувала термінового хірургічного втручання. Після операції його стан залишився важким. На тлі усього цього Уругвай зіграв проти Бразилії. Впевнену перевагу 2:0 було втрачено, тож емоційні господарі спромоглися відігратися, 2:2. Таким чином, мав бути зіграний додатковий матч, фінал за участі цих же команд. І ось вже перед ним шанси уругвайців суттєво впали, бо шанси Роберто Чері вижити стрімко йшли до нульової позначки. Насправді лікарі не наважувалися чесно сказати, що пацієнт приречений. Та після відвідин лікарні лідерами команди всі й так зрозуміли все.

Тому на вирішальний матч Селесте виходила в жахливому стані. Наче й треба боротися за перемогу, хоча б для того хлопця, але навіть у разі тріумфу може так трапитися, що він вже буде в іншому зі світів. Сам фінал видався впертим і дивовижним для тих часів — жодного голу за 120 хвилин. Тоді вирішили грати ще два тайми по 15. Що було б у разі нічиєї і в цей час я не зміг з’ясувати. Хоча не виключаю, що й самі учасники не знали і вирішували б на місці. Але гол таки прийшов. Забив його, той кого справедливо проголошують першою справжньою зіркою бразильського футболу, Артур Фріденрайх. Тож після 150 хвилин гри Бразилія отримала перший трофей. До появи видатних міжнародних віртуозів їй ще було потрібно довгенько чекати, а чемпіонство взяли «боги, що шпацерували по землі».****

Уругвай ж поплив додому з тілом 23-річного голкіпера Пеньяроля Роберто Чері. Для тамтешнього футболу це було більшою ніж шок звісткою. За рік до того на полі закінчив життя 24-річний лідер Насіоналя… Ці дві, хай і дуже різні, трагедії залишилися в історії футболу Уругваю попри те, що слідом за ними пішли фантастичні перемоги, досягнення, які збірна вже ніколи не повторить. Проте смерть Поета та Індіанця історії назавжди, дві стели скорботи. Про другого з них якось згодом.

Приміткі у тексті

* Збірна Чилі більш-менш успішно дісталася Мендози і засіла там надовго — залізницю накрило лавиною, а усі гірські шляхи засипало снігом. Дуже швидко бюджет було витрачено, далі команда де-факто жебракувала. Завдяки чисельній чилійській діаспорі вдавалося виживати. Але виходу не знаходили. Тож коли вдалося зібрати ще грошей, найняти мулів і провідника, який зголосився з великим ризиком перевезти людей через гірський хребет. Один з заможних мешканців Мендози зжалівся й став гарантом повернення вартості мулів, бо їх власник дуже сумнівався в успіху цієї експедиції. Авантюра вдалася!

** Турнір мав назву Чемпіонат Південної Америки.

*** Фани Пеньяроля таки вигадали начебто початок одного з віршів Чері: «Oh, Peñarol, yo te saludo…». Але це вже навіть для дітей в садочку не підійде.

**** Є у бразильців легенда про те, що після переможного фіналу й усіх публічних святкувань, головних зірок збірної, одночасно автора голу і його асистента, Фріденрайха та Неко, забрали на великий банкет до губернатора штату. Пили гуляли, промовляли звитяжні речі і вже глибокої ночі гравці таки вирвалися з маєтку, аби попрямувати додому. Трамваї, їх звичний транспорт, вже не ходили. Мобілізація ж готівки привела тріумфаторів до невтішного висновку, що через пів міста мільйонника їм доведеться пересуватися пішки. Правда чи вигадка вже не з’ясуєш, але про серйозні, не те що б солідні чи, тим паче великі, гроші вони точно не могли тоді мріяти.

Загрузка...