Світ ділиться на дві частини. На добро та зло, на чоловіків та жінок, на чорне та біле. Зазвичай люди намагаються ділити що завгодно на якісь категорії, й чомусь потрібно щось цих категорій було якомога менше.

Спрощення полегшує життя.

Але при цьому спрощення чомусь вважається особливістю обивательського підходу. Якщо ти в щось пірнаєш глибоко, то відразу зустрічаєш там все більше нюансів та ускладнень, ділити речі на дві групи стає набагато важче. Ти стаєш набагато розумнішим, починаєш говорити в стилі ти-нічого-не-розумієш та фиркати у відповідь на претензії.

(Якось я нарахував вісім різних варіантів передачі вперед від півзахисника до нападника для однієї ігрової ситуації: щоб нападник пробив в один дотик, щоб прийняв м’яча на хід, щоб мав змогу віддати передачу й так далі. А якщо спростити, то є лише два види пасів: на хід та в ноги.)

У футболі також існують свої варіанти ділення на дві таких частини. Наприклад, Олександр Хацкевич напередодні гри з Яблонцем в Лізі Європи підняв одну з найулюбленіших тем, найдавніших філософських тем цього виду спорту: що важливіше гра чи результат?

Лише на перший погляд ця тема виглядає чимось серйозним та філософським, але насправді в ній немає нічого складного. Футбол — це вид спорту, а в спорті немає інших показників успішності, ніж результат. Яка ще може бути дискусія?

Проблема в іншому. Людей починають обзивати чи прагматиками, чи романтиками в залежності щодо того, чому вони більше віддають перевагу гри чи результату? Тут існує якась величезна логічна неточність. Якщо в спорті все визначається результатом, то хіба можна говорити, що хтось успішний, якщо в нього немає результату? В чому він тоді успішний?

У першій частині фільму О чем говорят мужчины була дуже була розмова про порівняння мистецтва та спорту. На відміну від мистецтва в спорті все чітко та ясно: ти перший прибіг — ти переможець, ти перший приплив — ти переможець. Все інше нічого більшого, ніж спосіб досягнення мети. Якщо ти програв 100-метрівку, то ніхто не скаже, а подивіться як він гарно біг при цьому…

Зазвичай, такі розмови виникають лише тільки щодо футболу, адже в інших ігрових видах спорту не виникає подібного.

Невже футбол настільки став явищем, що вийшов за рамки спорту та почав наближатись до мистецтва? Не варто читати це запитання так, ніби воно риторичне. Не варто після нього задумуватись. На нього є чітка відповідь — ні, не став.

Але його хочуть туди постійно піднімати. Люди зазвичай намагаються прикрасити те, чим цікавляться, та те, де працюють. Такому надається якесь особливе значення. З’являються гарні слова та метафори: місія, сенс життя та футбол — це не справа життя та смерті, це набагато важливіше.

Й самому слову «гра» надається якесь магічне значення. Хоча це всього-на-всього спосіб, яким досягається результат.

Романтиків у спорті великих досягнень, у футболі найвищого рівня не існує. Всі романтики залишаються далеко від найголовніших ігор, від перемог. Зазвичай, романтики залишаються всього лише теоретиками, тоді як прагматики йдуть тренувати.

В останні 10-12 років світ було поділено на два протилежних табори: прибічників Жозепа Гвардьоли та Жозе Моурінью. Вони були антагоністом та протагоністом сучасного футболу, чи протагоністом та антагоністом для трохи меншої частини громадськості. Але вони точно були різними та абсолютними протилежностями. Можна отримати дурну славу, якщо називати їх однаковими чи хоча б просто схожими.

Жозеп та Жозе схожі між собою

В багатьох художніх творах, особливо фільмах часто буває момент, коли головний лиходій каже героєві, що вони схожі між собою, він наводить якісь логічні думки, змушуючи читачів та глядачів задуматись. Але потім герой навідріз відмовляється від такої думки, адже він не може бути однаковим з лиходієм, навіть схожим. Проте прототип головного романтика сучасного футболу та його головного прагматика — дуже схожі між собою. Перш за все у своєму прагненні перемагати.

Гвардьола не може вважатись романтиком, адже він постійно працює з командами, які більше всього в своєму житті налаштовані на перемогу: Барселона, Баварія, Манчестер Сіті, який вклав більше мільярда фунтів. Гвардьола — не герой в потертих джинсах, який живе в однокімнатній квартирі та малює картини, купуючи фарби на останні гроші. Він митець зі студією в центрі міста та золотими ручками на дверях. Він не працює лише заради мистецтва, він прагне перемог. Може навіть найбільше від усіх в світі.

Бачили емоції Гвардьоли, коли команда поступається? Чи це хіба реакція людини, для якої гра важливіша за результат?

В одному старому випуску Football Manager Гвардьола після звільнення з Барселони йшов працювати або в Альмерію, або в Брешію. Ось там були в системі вмонтовані якості, за якими Гвардьола готовий відмовитись від перемог заради мистецтва. Але зараз в таке неможливо повірити.

А все через те, що як і для будь-якого іншого нормального тренера, для Гвардьоли гра — це лише спосіб досягнення результату.

Бо він знає справжнє значення слова «гра». А багато хто його не знає, як і Олександр Хацкевич, наприклад. Він його використовує зовсім не в тому місці.

Справа в тому, що гра та результат не протилежні значення, вони завжди йдуть пліч-о-пліч. Й ніякий результат не може бути незалежним від гри. Є лише одне виключення, якщо він випадковий. Довільний приклад: ось одна команда декілька місяців не може виграти впевнено, часто втрачає очки та має вигляд слабкої, але в одному матчі виграє, забивши супернику чотири м’ячі. Ось це той випадок, коли результат не залежить від гри.

А на довгій дистанції все навпаки: без гри результату не буде. Це стосується і команди Гвардьоли, і команди Моурінью, і команди Тоні П’юліса. П’юліс ще один дуже схожий з Гвардьолою тренер, а також з Моурінью, але найкращих часів — не тепер. Це тренер, який розуміє, що без гри результат здобути не можливо. Й він також добре розуміє правильне визначення цього слова.

Отже, гра — це організація командних дій.

Не кількість передач, не кількість ударів по воротах й не будь-які інші візуальні ефекти. Це завжди організація командних дій, яка призводить до результату. І чим чіткіша ця організація, тим кращими будуть результати на довгій дистанції. Хтось любить контролювати 75% часу м’яч, а комусь вистачає і 30%. Це все лише методологія, але суть не змінюється.

І знову повертаючись до того ж Хацкевича, який говорить, що треба разом визначитись з тим, що важливіше гра чи результат, то він не правий від самого початку, намагаючись розвести ці поняття по різним куткам. Тому в його команди зараз немає ані гри, ані результату.