За різних обставин відношення до одних і тих самих речей може бути кардинально іншим.

Артем Бєсєдін, нападник Динамо. «Хіба в Динамо не бачать, що він слабкий? Чому клуб за цілих три місяці не знайшов гравця, який би міг бути кращим (таких багато) чи хоча б створити йому конкуренцію? Та й взагалі Бєсєдін — не гравець рівня стартового складу Динамо».

Артем Бєсєдін, нападник збірної України: «Як добре, що він повернувся, адже в складі команди взагалі немає форвардів».

Той самий Бєсєдін, який виглядає проблемою для Динамо, одночасно є спасінням для збірної України.

Такий висновок дещо парадоксальний, але зовсім не дивний. Швидше він сумний, дуже сумний.

Не дивний він через те, що проблему Бєсєдіна в Динамо (добре, для менш образливого сприйняття), проблему форварда в Динамо можна легко вирішити за рахунок купівлі нового форварда. Не хочеться навіть говорити про Кшиштофа Пьонтека, нової зірки Серії А, але сильних умілих форвардів в світі повно. І тут сумний момент з двох боків: сумно, що Динамо нікого так і не знайшло та сумно, що в Україні цих самих форвардів взагалі немає. Тому Бєсєдін порятунок для команди.

Про ситуацію в Динамо вже писано-переписано, говорено-переговорено. Бєсєдін пропустив місяць через травму й це мало бути особливо болісною втратою для команди, адже фактично заміни йому в складі не виявилось. Молоді та необстріляні Назарій Русин та Владислав Супряга на дивовижу виявились молодими та необстріляними, не готовими грати в першій команді. Але втрата відчувалась не так гостро, тому що в перший місяць сезону Бєсєдін не особливо вразив. Ось і зараз Олександру Хацкевичу б варто подумати (спойлер: він не зробить цього), аби залишити в стартовому складі на вістрі атаки Бен’ямін Вербіча.

Інший парадокс цієї ситуації в тому, що на відміну від Динамо в збірній Бєсєдін точно не є незамінним форвардом. Навіть за думкою тренера. У попередніх іграх себе непогано на вістрі атаки проявив Роман Яремчук. Цілком ймовірно, що він залишиться у стартовому складі й цього разу. Але тепер в команді буде два форварда, на яких можна розраховувати.

Звичайно, не обійшлось без критики Андрія Шевченка за те, що він викликав Бєсєдіна, який не грав місяць через травму, до того грав не дуже добре. Але ось це запитання: кого треба було взяти замість нього?

Євген Селезньов та Артем Кравець останнім часом потрапили в глибокий резерв, з якого буде вкрай важко вилізти. До того ж якщо будувати команду з розрахунком на майбутнє, то 33-річний гравець та трохи молодший, але зі втраченою мотивацією, — не варіант. Тобто ці двоє поза рамкою. Як і Роман Зозуля.

А хто ще? Де хоч якісь нападники?

Це таке риторичне запитання, про яке можна писати книги та говорити годинами. Не в пошуках проблеми, а саме в тому, щоб її описати. Насправді цих нападників немає. І не було дуже давно. Багато молоді вивчив останнім часом, тому можу дати прогноз, — здається, ще довго не буде.

Не варто шукати шевченків. Це не той на кого потрібно орієнтуватись, тому що Шевченко не правило, а швидше виключення з цього правила. Це ніби в Україні до Шевченка було багато форвардів такого рівня (з того, що я бачив, чув, читав та переварив їх було лише півтора: Олег Блохін та за задатками Олег Протасов). Але раніше були більш-менш сильні нападники. У часи найбільшого розквіту партнером Шевченка в збірній був Андрій Воронін, а іншим гравцям в атаці не було місця. Ніхто не міг подумати, що Олег Венглинський у ті своїх два сезони розквіту в Дніпрі може грати в збірній чи Олександр Косирін, чи Олексій Бєлік, чи Василь Сачко. Не згадаю навіть, чи вони взагалі викликались в збірну, чи хоч колись виходили.

Це може нагадувати ниття немолодої людини з традиційним меседжем, що раніше все було набагато краще, ніж тепер. Легко не думати про форвардів, коли є Шевченко. Але Косирін, Венглинський, Бєлік, Сачко 15-річної давнини зараз би грали в стартовому складі збірної України. Все дуже просто у відповіді на гучний емоційний виклик «з чого б це?», тому що вони насправді нападники.

Вони не багато та корисно переміщуються, не нав’язують боротьбу супернику та не пресингують десь близько до рівня Канте з Челсі. Нападники повинні забивати голи. Нападники повинні вміти забивати. Нападників повинні навчити забивати голи. Але з цим є відчутні проблеми, з цим усім.

Перша проблема у відсутності опору на дитячому рівні. За часи ДЮФЛ в складі Динамо та Шахтаря грало безліч футболістів, які забивали 20+ голів по чотири сезони поспіль. Проте частіше за все вони грали проти відверто слабких команд, забивати яким можна було на спір. І зрозуміло, що якщо в тебе все виходить, то якось додатково працювати не хочеться. Самовдосконалення — дуже важка робота. Ще й тренерам не потрібно вчити, адже їх завдання чомусь вигравати. Не виростити сильного гравця, в виграти чемпіонат Ю15 у головного конкурента.

В усіх футбольних школах вчать тримати м’яча, грати в тактично грамотний компактний футбол та працювати на полі. Якщо ти багато бігаєш, якщо ти фізично сильно та добре все виконуєш, то будеш у складі.

Але ж це проблема. Здається, вона дуже серйозна. В дитячому віці футболістів потрібно вчити грати в футбол, а не вчити працювати. Працювати вони навчаться, коли зрозуміють, що футбол може бути їх професією, коли почнуть до нього серйозно відноситись. Проте до цього було б непогано, щоб вони навчились грати в футбол.

У нас поняття рішучості замінили на працездатність. Ось де коренева проблема.

В українському футболі мало дриблерів? Так навіщо з раннього дитинства забороняти це робити. В українському футболі мало загострень попереду? Так навіщо з раннього дитинства це забороняти.

В Україні й досі існує ця скута система примусів та відвертого ігнору творчого потенціалу. Зараз немало українців їдуть грати до Європи, але далеко не всім вдається це зробити. Чи це співпадіння, що себе найкраще показують ті, у кого великий творчий потенціал, або ті, хто його так розкриває? Маліновський, Яремчук та Безус в Бельгії, Ярмоленко зараз в Англії.

 

Якість та кількість цих якісних нападників — це важливий показник розвитку футболу в країні. Мабуть, кожен хоч раз в своєму житті чув цю дурну фразу, мовляв, ми створили купу моментів, але не змогли їх реалізувати, тому що не вистачило класу. Так ось це все правда. Поставлена гра дозволяє створювати моменти, але реалізовувати їх повинні гравці. Й тут все залежить від майстерності, тут все залежить від умінь форвардів. Тому вони завжди будуть найважливішими людьми в футболі.

Одиниці тих, хто отримає м’яч в штрафній та точно знатиме, як прийняти, розвернутись та пробити. Одиниці тих, хто в ситуації один в один піде обігравати та бити по воротах. Одиниці тих, кого варто боятись захисникам.

Й тому Бєсєдін є порятунком для збірної. Й тому Бєсєдін є проблемою для Динамо. Корінь у цих двох речей однаковий.