Якщо існують ті, хто закликає більше читати, то обов’язково мають бути й ті, хто хоче, аби люди менше читали. Чому б і ні?

Тільки у них має бути чітка стратегія. Поганий заклик, який говорить, що це нудно чи забирає багато часу. В школах добре справляються з тим, щоб відбити інтерес до читання примусом до нього. Нормальна людина ніколи за звичайних умов не робитиме того, що її змушували раніше. Але на цьому стратегічний план не має зупинятись.

Не треба читати книжки, адже там пишуть про те, чого ніколи не було, не буде та навіть не може бути. Книжки зневажають реальність.

Начитавшись історій про красиве справжнє кохання, про героїчні подвиги, чарівних жінок, які раніше були жабами, та принців на єдинорогах, люди важко переживають реальність.

Найкращі книжки пишуть естети та інтелігенти, які живуть далеко від звичайного світу та не завжди розуміють буденності життя. Навіть твори про зустріч з реальністю та відмову від інтелектуальної книжкової мудрості у них виходять не надто реальними. Герой Джуліана Барнса в Метроленді спочатку був зарозумілим інтелектуалом, який з висоти спостерігав за усім звичайним, сміявся з нього. Проте до кінця книги він перетворився на звичайну людину, для якої важлива міцна сім’я, стабільна робота та власний будинок — усі найнудніші речі світу.

Але його шлях самопізнання не був тернистим. Він ходив у школу для заможних, потім у серйозний університет та жив деякий час у Парижі. Потихеньку його життя обростало рутиною. Проте вона була іншою. В юності герой найбільше намагався не ототожнювати себе з тими людьми, які зазвичай їздили з ним по лінії метроленд до Лондона. Можливо, автор хотів сказати, що герой став таким же звичайним чоловіком, але насправді це було не так. На відміну від нього ті завсідники поїздів не вчились в Кембриджі та не жили кілька місяців на квартирі друзів в Парижі. Навряд чи вони взагалі когось знали в Парижі, окрім того металевого скелету, який на сотні метрів піднімається в небо.

Зустріч з реальністю була не зовсім реалістичною. Рутина не була рутинною.

Справжня зустріч з реальністю відбувається не тоді, коли ти з часом змінюєш свої думки, відмовляєшся від мрій та сподівань, називаючи їх пережитками юності. Зустріч з реальністю — це, коли ти просто фізично не можеш виконати свої плани, коли в тебе немає вибору відмовитись від них чи ні.

Взагалі-то цей текст має бути про футбол. І якраз чудове місце, щоб про це згадати. Коли Еусебіо Сакрістан очолив Жирону, то також мав якісь надії, мрії та сподівання, проте реальність виявилась іншою.

Реал Сос’єадад Еусебіо був командою, яку любили естети. Він намагався грати в футбол з контролем м’яча, різноманітними атаками та грою в короткий пас. Цей футбол, який Еусебіо назвав би своїм, він й хотів бачити в Жироні. Проте реальність змусила змінити план.

Після двох турів Еусебіо був змушений повернутись до старої схеми та колишніх методів гри. Хтось скаже, що він швидко здався, проте насправді вибору не було. Склад Жирони було підібрано під таку пряму вертикальну гру, вона найкраще розкривала найсильніші сторони футболістів команди.

Якщо є Крістіан Стуані, який виграє всі м’ячі нагорі, то потрібно бити йому. Якщо є Порту, який своїм бігом носорога змете будь-кого, треба бити йому. Еусебіо спокійно прийняв реальність та почав працювати в її рамках.

Це лише один з типів тренерського підходу. Іншого наставника з Примери Хосе Бордаласа також постійно запитують, чи задоволений він грою своєї команди. Представники ЗМІ непрозоро натякають на те, що Гетафе грає у жорсткий прямолінійний футбол з великою кількістю порушень правил, фолів та довгих передач вперед на форвардів. «Не знаю, про що ви там говорите, але метод у мене тільки один — здобувати перемоги».

Бордалас створив таку гру сам, Еусебіо підлаштувався під можливості гравців. Але вони обидва показують реальність футболу.

Всі справжні філософи вже давно переїхали до Англії. Там набагато кращі умови для створення того теоретичного футболу, про який пишуть в книжках. Жозеп Гвардьола виявиться генієм, але для цього Ман Сіті потрібно було купити нових гравців, знайти тих, хто буде відповідати баченню.

Хіба б Еусебіо від такого відмовився? У нього не було вибору. Виходить, що Гвардьола той самий митець, який може створювати свої геніальні речі лише в незвичайних умовах. Що б він робив, якби йому потрібно було кожного дня думати про сам лише буханець хліба? Що було якби він був тим попутником героя Барнса на гілці метроленду?

Інший персонаж цього роману, найкращий друг головного героя (імен у художніх творах ніколи не пам’ятаю, просто ніколи) також має еквівалент в футболі. Це такий собі Марсело Б’єльса. Він протягнув цей юнацький світогляд через роки, залишився мрійником та й досі ненавидить усю звичайність. Але успішним членом суспільства не став, змушений жити де завгодно та не перебирати харчами. А все тому, що він залишився вірним їх ідеям, які прийнятні зазвичай тільки в 16 років чи у товстезних текстах філософів без абзаців та з реченнями у 40 рядків.

Нехай, у кожного зустріч з реальністю проходить по-своєму. Але якими б геніями своєї справи не були Барнс та Гвардьола, вони не є проповідниками реальності. Вони роблять те, чого насправді ніде й ніколи не могло бути. А усі ті, хто «начитається» Гвардьоли потім вважає, що футбол в реальності і є таким, як кохання, чарівні жінки та прекрасні героїчні принци в книгах. Й вони марно очікують зустріти насправді. Життя — це не те, про що пишуть в книжках. Футбол — це не те, в що грає Гвардьола.

Адже Гвардьола зневажає реальність.