Недоречний Тоні П’юліс

Здається, традицією кожного клубу зараз є яскравий футбол, що не залишає місця для таких особистостей, як Тоні П’юліс.

Моя мати була вчителькою у школі для малюків. На самому початку своєї роботи вона поставила запис увертюри із «Лебединого озера» для класу шестирічок з Тізсайду, запропонувавши їм заплющити очі та відпустити свою уяву. Коли запис скінчився, вона запитала, які картини виклала музика в їх голові. «Гараж мого батька», — сказав один з хлопчаків.

Я думаю про цього приземленого хлопця кожного разу, коли бачу Тоні П’юліса. Валлієць є тим типом людини, чиї романтичні прагнення заворушилися б при вигляді декількох банок із оцинкованими цвяхами та іржавої бляшанки креозоту. Хоча П’юліс розпочав свою кар’єру менеджера у 1990-ті, він належить до набагато більш ранньої та більш ретельно побритої і причесаної епохи. Навіть його фото виділяє армійський аромат карболового мила, грушанки та вчорашньої капусти. Якщо колишній бос «Стоку» користується лосьоном після гоління, це не буде якийсь унісекс eau de parfum із іланг-ілангом, а щось однозначно чоловіче із назвою «Викуваний» чи «Контргайка» з пляшки у формі кулі та із настільки сильним запахом, що від нього очі лізуть на лоба. Він виглядає наче хтось із тренерів минулих часів: Рон Сондерс, який своїми сталевими щелепами нагадував крутого старшого брата Джека Пеланса [американський кіноактор українського походження, ім’я при народженні Володимир Палагнюк, лауреат «Оскара», здобув визнання як актор жанру вестерн], чи Гордон Лі, який в своєму розвиваючому чорному тренчкоті та з похмурим, мертвотно-блідим невиразним обличчям справляв таке враження, наче він спав догори ногами у підвішеному до стелі гамаку із його власних перетинчастих крил (це відчуття чогось присмеркового ставало сильнішим від знаменитого вислову боса «Евертона» та «Ньюкасла»: «Тільки через те, що ти помер, ти не маєш права просто лежати та бути похованим»).

Крім того, П’юліс отримав репутацію старомодного тренера, який відмовляється від хитромудрих пасів заради поступового просування до лінії воріт, аут за аутом. Для когось такий його підхід — анафема. Він хибний. Так не можна грати у футбол. П’юліс — це анти-Пеп.

Це погана новина для нового боса «Мідлсбро», адже зараз, здається, кожен вболівальник в країні виріс на багатій дієті із першокласного креативного футболу. Під час пауз для матчів національних збірних я інколи запитую вболівальників клубів Прем’єр-ліги або Чемпіоншипу, чи не мають вони бажання скласти мені компанію на неліговому матчі. Зазвичай мені ввічливо відмовляють, видавлюючи із себе страждаючу посмішку: «Насправді я б хотів, але просто… рівень гри, ти розумієш? Рівень».

Я розумію. Я виріс в ті часи, коли через брак футболу на телебаченні вболівальники були настільки голодними до гри, що вони були готові дивитись що завгодно: команди пабів, ливарників, які грають тенісним м’ячем на пустирі, тримаючи сендвіч з беконом у руці та цигарку в зубах. Коли я був в початковій школі, ми інколи йшли на ферму батьків одного з приятелів та жбурляли м’яча до загону з вівцями, аби побачити хоч якусь гру.

Сьогодні все інакше і я усвідомлюю, що не всі вболівальники мають такі ж недоліки, як у мене. Зараз все більше епікурейців серед футбольних прихільників. Вони настільки звикли до мішленівської футбольної кухні в місцях типу «Сент-Джеймс Парк», «Стадіон світла» та «Ріверсайд», що вони радше залишаться голодними, ніж погодяться на еквівалент картопляного пюре з пирогом.

Послухайте дзвінки на радіо, перевірте коментарі на форумах — там ви дізнаєтесь, що майже кожен клуб нині сповідує традицію грати в стильній атакуючій манері, глибоко поважає інтелігентну гру в один дотик, або має історію виховання та розвинення талантів та ікон стилю. «Їм дуже подобається ефектний плеймейкер, який з’являється у вільних зонах», — Джермейн Джінас розповість нам про клуб, в якому 30 років тому на весь стартовий склад було 27 зубів. В той же час постійно можна буде почути скиглення вболівальників про те, що тільки-но призначений менеджер не розуміє, що «ми не повинні грати в цю прекрасну гру в такий спосіб».

Здається, зараз кожен клуб — це Школа науки, тоді як луддити на кшталт П’юліса становлять проблему. Може, він й вивів «Сток» до Європи, маючи показник володіння м’ячем менш ніж 40%, чи фінішував в таблиці набагато вище, ніж має фінішувати команда з найменшою кількістю забитих м’ячів, але це не ера для такого прагматизму.

Кілька тижнів тому я стояв поряд з типом на матчі, який проводився на настільки болотистому полі, що було дивно не побачити чаплю в якості центрального захисника. «Не вміють порушити правила як слід», — прогарчав він, коли захисник та нападник спотикнулись один об одного та повільно впали на газон, наче пара втомлених малюків в кульковому басейні. У суб’єкта були блискучі милі іграшкові очі Серхіо Агуеро на обличчі настільки пощербленому віком, погодою та алкоголем, що Раймон Гуталс міг здатись Кріштіану Роналду. Він прочищав горло з такою ретельністю, наче намагався висмоктати бруд з-під нігтів.

З заставки на його телефоні я зрозумів, що він вболівальник «Мідлсбро». Я запитав, що він думає з приводу призначення П’юліса. «Мені подобається, як хлопець виглядає, — сказав він, замружуючи одне око, наче роздивляючись валлійця через підзорну трубу. — Головоріз. Серйозний. Нам не потрібен якийсь балакучий комерсант». Не впевнений, кого він має на увазі цим «нам», але він та вони — вимираюча порода.

© Harry Pearson. When Saturday Comes (issue 373). Переклад — Олексій Іванов



Понравился материал? Вы можете помочь проекту! Наш сайт существует на пожертвования пользователей и мы принимаем любую помощь от наших читателей.
Помочь проекту